За даними Державної служби статистики, в Україні налічується майже 164 тисячі дітей з інвалідністю. Приблизно вісім тисяч з них, як стверджують у Міністерстві охорони здоров’я (МОЗ), мають розлади аутистичного спектру (РАС). Щороку кількість неповнолітніх українців з аутизмом зростає на 30%. А, відтак, проблема РАС стосується все більшої кількості родин.
Щоб допомогти дітям, у яких уже діагностували аутизм, та сприяти соціалізації малюків, які мають інші ментальні порушення, у Сєвєродонецьку та Маріуполі працюють два не пов’язаних між собою проєкти — центр, куди приймають з двох і до 18-ти років, та спеціальна сенсорна кімната у дитячому садку.
У двох історіях зі сході дізнайтеся, як допомогти реабілітації дітей з інвалідністю, і чи можна створити щось подібне у нашому місті.
Центр «Дети Радуги»
Сєвєродонецький центр «Дети Радуги» для допомоги малюкам із аутизмом, епілепсією, затримкою мови і схожими порушеннями цієї весни відзначив своє одинадцятиріччя. Спочатку у місті до центру ставилися з обережністю та пророчили йому скоре закриття. А тепер сюди звертається все більше сімей.
У 2010-му «Дети Радуги» створила ініціативна група батьків. Зокрема, Наталія Абрамова, Тетяна Соболєва та Галина Скаженник. Кожна з них свого часу також зіткнулися з РАС, тому й вирішили боротися не тільки за власних, а і за чужих дітей.
Наталія Абрамова разом із сином Антоном у центрі «Дети Радуги» Фото: Свои.City
Наталії Абрамовій 55 років. Вона виховує 19-річного сина Антона, у якого 10 років тому діагностували епілепсію та аутизм.
«Нам хотілося, щоби наші діти розвивалися за спеціальними програмами для дітей-аутистів. Ми шукали можливість це зробити. Мені попалася стаття про центр «Сходинки» у Києві. А потім я зробила кілька розвиваючих кліпів для дітей і виклала в Ютубі. Так ми і познайомилися з дівчиною, яка виявилася директоркою цього центру», — говорить Наталія Абрамова.
«Сходинки» — один з перших закладів в Україні, який займався цією проблематикою. І саме завдяки досвіду засновників «Сходинок», подібний центр згодом змогли успішно облаштувати у Сєвєродонецьку.
«Будучи в Києві, я заїхала до них і познайомилася. І спочатку дуже засмутилася, що у нас немає можливості для створення такого ж центру. Я прийшла до своєї подруги, яка пообіцяла допомогу. Потім переговорила ще з однією мамою дитини-аутиста Тетяною Соболєвою та нашим міським логопедом Галиною Скаженник. Ми вирішили створити центр», — згадує Наталя.
Фото: З архіву центру
За 11 років мрія про свій будівлі так і не втілилася. Центр спочатку розташовувався на вулиці Маяковського, а зараз фахівці переїхали на Шосе будівельників, 13-Б, де орендують приміщення.
Міський бюджет не може фінансувати приватний благодійний фонд. Тому він існує завдяки небайдужим людям. Наталія зізнається: щоразу, коли впадає у відчай і не вірить, що вистачить коштів сплатити оренду, завжди приходить допомога.
Кімната «День-Ніч»
Тим часом, у Маріуполі за майбутнє дітей з вадами розвитку борються не тільки батьки, а й освітяни. У маріупольському дитячому садку №129 понад рік працює сенсорна кімната «День-Ніч» для розвитку малюків з особливими освітніми потребами. Директорка закладу Яна Виноградова разом із колегами розробила проєкт такої кімнати та знайшла потрібне фінансування — 200 тисяч гривень. Тепер каже, що таку ж кімнату можна облаштувати у будь-якому куточку країни. Головне — щоб колектив дитсадка чи школи був готовий написати грантову заявку, податися і боротися за свою ідею.
За даними Міністерства освіти і науки, з 1 вересня 2020 року в Україні шість тисяч дітей із особливими освітніми потребами пішли до інклюзивних груп закладів дошкільної освіти. Фактично інклюзивні групи стають альтернативою інтернатній системі, де всі діти, яким потрібні розвиваючі умови для навчання, могли відвідувати тільки спеціалізовані заклади.
Маріуполь зараз має тільки чотири дитячі садки з інклюзивними групами, по одному в кожному районі міста. Всі вони тестують методики та обладнання, яке буде максимально корисним в освітньому процесі для дітей. Для цього тільки починають створювати інклюзивні простори. Розбираємося, як вони працюють.
Діти у сенсорній кімнаті дитсадка №129 у МаріуполіФото: з архіву закладу
У дитячому садочку №129 навчаються 197 малюків. З них дев’ять – діти з затримкою психофізичного розвитку та проблемами мовлення. Тому тут працюють учитель-логопед, дефектолог, реабілітолог, практичний психолог. Саме ці фахівці стикаються з проблемою адаптації та соціалізації дітей з особливими освітніми потребами, в тому числі з інвалідністю.
«Основним напрямком роботи з такими дітьми є знайомство з чимось новим через призму пізнавальних процесів: уяву, мислення, увагу, пам'ять», — підкреслює Виноградова.
За її словами, сенсорна кімната допомагає в емоційному розвитку дитини. Це спеціальне приміщення, організоване особливим чином і наповнене стимуляторами, які впливають на органи чуття дитини: рецептори дотику, слух, нюх, зір. І одночасно діють заспокійливо.
Пісок розвиває, зокрема, дрібну моторикуФото: з архіву закладу
По суті сенсорна кімната є особливим простором, основна мета якого полягає у створенні розслабляючої та заспокійливої атмосфери. Кімната відрізняється своєю яскравістю. І це все завдяки сенсорним іграшкам, зручним пуфам, великим м'ячам та спеціальним доріжкам. Вбудовані там і декоративні панелі, які здатні виконувати заспокійливу функцію для дітей.
Матеріал опубліковано в рамках програми «Журналістика рішень для локальних медіа», яку реалізує Львівський медіафорум за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в рамках Transition Promotion Program. Погляди, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
