Їх легко помітити на дорозі за яскравим кольором автомобіля та гучною сиреною. Кожен другий хлопчисько мріяв у дитинстві стати таким, як вони. Вони не бояться ні паводку, ні вибуху, ні пожежі, ні стихійного лиха, адже їхня робота – боротися із цим. Так, сьогодні мова піде про пожежників.
Четвер. На годиннику 12:00. На вулиці +27. Поспішаю до пожежної частини. На щастя, далеко йти не доводиться, адже пожежна частина розташована на площі Соборній, неподалік від редакції "Гадяцького вісника". Одразу впізнаю потрібне місце за старовинною вежею, яка стає для мене маяком.
Зустрічає начальник караулу 6-ДПРЧ В’ячеслав Шкаревський. Мене проводжають в гаражне приміщення, де стоять 3 пожежні автоцистерни.
– Для ліквідації пожеж у нас є 3 одиниць техніки, одна основна, дві – резервні, – пояснює В’ячеслав Шкаревський. – Щоранку, перед тим як відбувається зміна караулів, ми призначаємо людину, яка приймає пожежно-технічне обладнання. Далі автомобілі перевіряють на боєздатність. Ми заводимо їх, перевіряємо двигун, насоси. Якщо техніка несправна, ми замінюємо її на резервну.
В’ячеславу 32 роки. Молодий, амбіційний чоловік, завжди усміхнений та привітний. 11 років займає посаду начальника караулу 6-ДПРЧ. Навчався в Черкаській академії пожежної безпеки. І сьогодні він мій екскурсовод.
– Далі начальник частини проводить зміну чергових караулів в гаражному приміщенні. Зміна, яка цілу добу чергувала, здає пост іншій, і йде додому відпочивати. На зміні працюють 4 людей: начальник караулу, командир відділення, пожежник та водій. На виклик виїжджаємо утрьох, пожежник залишається в частині. Якщо потрібна допомога, ми викликаємо резервний караул.
Далі – підготовка до занять. З журналом, уроками, “енками”, перервами і всіма іншими атрибутами шкільних буднів. А потім – обід. Ми йдемо на кухню і їмо те, що взяли з дому. Інколи готуємо на кухні. В нас є, навіть, особистий кухар-пожежник, якщо в нього є вільний час і настрій, може приготувати нам і борщ.
Далі за планом час, який ми використовуємо для того, аби відпрацювати нормативи або для проведення додаткових занять.
Після п’ятої вечора, якщо немає пожеж, нам відводять час для особистих потреб.
Відбій о 22:00. Двоє рятувальників чергують до двох годин ночі, потім ми їх заміняємо, і чергуємо до шостої ранку.
О шостій ранку проводимо зарядку, готуємо техніку, приміщення та документи для здачі чергування. Це, звісно, у тому випадку, якщо день спокійний і викликів немає. Якщо є, ми терміново виїжджаємо на виклик, а розклад зміщується.
Часто виїжджаємо на пожежі, але бувають і викликають нас, щоб ми з дерева зняли котика або зловили змію.
Виловлюємо потопельників – робота не з приємних. Також не з приємних дорожньо-транспортна пригода: багато крові, крики... Саме найдужче запам’яталася дорожньо-транспортна пригода, яка була 6 років назад. Тоді двоє пасажирів та водій померли на місці, один хлопець вижив, довелося деблоковувати (звільнення шляхів для визволення потерпілого з того замкнутого простору, в якому він опинився внаслідок аварії – прм. авт.) тіло водія. Це не дуже приємні спогади. Стараємося не брати такі моменти близько до серця. Але це робота і до всього звикаєш.
Після нетривалої розмови, В’ячеслав Шкаревський проводить екскурсію приміщення чергової частини. Спочатку заскакуємо у кабінет диспетчера, поглянути, як відбувається прийом виклику. У кабінеті сидить чоловік, на жаль, фотографуватися відмовився. Крім телефонів, через який надходять виклики, на робочому столі диспетчера: журнал дзвінків, документи. Стоїть пульт із багатьма кнопками, кожна з яких виконує різні функції. Завдяки цьому пожежне відділення вчасно виїжджає на виклик.
Далі мене ведуть у приміщення, де рятувальники відпочивають між викликами у вільний час. Там стоять дбайливо застелені чотири ліжка, одне вікно. Затишно, як вдома.
Час завітати і у їдальню. Тут пожежники п’ють чай, каву. Інколи готують їсти.
Усе по-домашньому затишно та спокійно. Здається, саме це місце слугує справжньою зоною психологічного розвантаження, а не штучно облаштований кабінет зі шкіряним кріслом.
Повернувшись в гаражне приміщення, В’ячеслав Шкаревський вирішує переодягнути мене у справжню пожежницю. Для початку я міряю шолом, який, до речі, не з легких. А далі натягую на себе куртку з нашивкою «Рятувальник», яка на три розміри більша, але все ж зручна. Мені дають ремінь, який можна застібнути, доклавши чималих зусиль. І вдвічі більші рукавиці.
У такому образі мені демонструють начиння, присутнє в кожній машині – набір шлангів, які називають пожежними рукавами (найменші з них вміщують у собі 40 літрів води), пожежні стволи та насоси, бензопили і болгарки.
Щодо забобонів, то В’ячеслав каже, вони у пожежників є, як і у працівників будь-якої іншої професії.
– Найпоширенішим є побажання "сухих рукавів". Думаю всі його знають. А ще вважається, якщо під час чергування чистити чи мити "бойовий одяг", то обов’язково до кінця чергування знову його "забрудниш" на пожежі. Також не можна одягати нову форму, коли заступаєш на зміну – бути пожежі.
На виклик ми сьогодні не потрапили та не побачили рятувальників у ділі. Втім чи варто шкодувати про те, що ніхто не ризикує своїм життям і нічого не горить? Між сенсаційністю та людською безпекою я без вагань обираю друге.
