Аварія на Чорнобильській АЕС була найбільш надзвичайно важкою в історії атомної енергетики. З того моменту пройшло 35 років.
У ніч на 26 квітня 1986 року в результаті низки технічних помилок на четвертому енергоблоці ЧАЕС стався вибух, який повністю зруйнував реактор. Після вибуху та пожежі утворилася радіоактивна хмара, яка накрила не лише територію України, а й багатьох європейських країн. За лічені секунди атмосфера поблизу станції була отруєна радіоактивними речовинами, що призвело до масової евакуації жителів. За кілька днів 30-кілометрова зона навколо атомної електростанції перетворилася на місто привид. І на багато років отримала зловісний статус – Чорнобильська зона відчуження.
Розповідь Людмили Ігнатенко – гірка душевна сповідь про пережите вдови пожежника-ліквідатора аварії на ЧАЕС Василя Ігнатенка – командира відділення 6-ї самостійної воєнізованої пожежної частини з охорони міста Прип'ять, героя України.
Ті хлопці-пожежники, які першими прибули на місце аварії і зазирнули у пекло палаючого реактора, рятували не станцію, не Україну, – вони рятували фактично усю нашу Землю, усе життя...
Людмилин голос
"Я не знаю, про що розповідати ... Про смерть чи про любов? Чи це одне і те ж ... Про що? Людмила Ігнатенко, дружина загиблого пожежника Василя Ігнатенка.
...Ми недавно одружилися. Ходили по вулиці і трималися за руки. Завжди удвох. Я говорила йому: "Я тебе люблю". Але я ще не знала, на скільки сильно я його любила… Не уявляла... Жили ми у гуртожитку пожежної частини, де він служив на другому поверсі. Я завжди у курсі: де він, що з ним? Серед ночі чую якийсь шум. Крики. Виглянула у вікно. Він побачив мене: "Закрий кватирки і лягай спати. На станції пожежа. Я скоро буду".
Самого вибуху я не бачила. Тільки полум'я. Усе небо немов світилося. Високе полум'я. Копоть. Жар страшний. А його усе немає і немає. Чотири години... П'ять... Шість... У шість ми з ним збиралися їхати до його батьків садити картоплю. Це його улюблена робота... Мати часто згадувала, як не хотіли вони з батьком відпускати його в місто, навіть новий будинок побудували. Забрали в армію. І коли повернувся: тільки в пожежники! Нічого іншого не визнавав...
Іноді ніби чую його голос... Живий... Навіть фотографії так на мене не діють, як голос. Але він ніколи мене не покличе. І навіть уві сні... Це я його кличу...
Наодинці з рентгенами
О сьомій годині мені передали, що він у лікарні. Я побігла, але навколо лікарні уже стояла кільцем міліція, нікого не пускали. Одні машини "швидкої допомоги" заїжджали. Міліціонери кричали: автомобілі зашкалюють, не наближайтеся. Не одна я, усі дружини прибігли, усі, у кого чоловіки у цю ніч опинилися на станції. Я кинулася шукати свою знайому, яка працювала лікарем в цій лікарні. Схопила її за халат: "Пропусти мене!" – "Не можу! З ним погано". Тримаю її: "Тільки подивитися". "Гаразд, – каже, – тоді біжимо. На п'ятнадцять-двадцять хвилин". Я побачила його, набряклий увесь, опухлий... Очей майже не видно... "Треба молока. Багато молока! – сказала мені знайома. – Щоб вони випили хоча б по три літри". – "Але він не п'є молоко". – "Зараз буде пити".
Багато лікарів, медсестри, особливо санітарки цієї лікарні через якийсь час захворіють. Помруть. Але ніхто тоді цього не знав. О десятій ранку помер оператор Шішенок. Він помер першим. Ми дізналися, що під руїнами залишився другий – Валера Ходемчук. Так його і не дістали. Забетонували. Але ми ще не знали, що вони перші.
Питаю: "Вася, що робити?" – "Їдь звідси! Їдь! У тебе буде дитина". Я вагітна. Але як я його залишу? Просить: "Їдь! Рятуй дитину!" – "Спочатку я повинна принести тобі молока, а потім вирішимо".
Лікарі чомусь твердили, що вони отруїлися газами, ніхто не говорив про радіацію. А місто заповнився військовою технікою, перекрили усі дороги. Скрізь солдати. Перестали ходити електрички, поїзди. Мили вулиці якимось білим порошком. Я хвилювалася, як же мені завтра дістатися до села, щоб купити йому парного молока? Ніхто не говорив про радіацію. Одні військові ходили в респіраторах. Городяни несли хліб з магазинів, відкриті кульочки з цукерками. Тістечка лежали на лотках. Звичайне життя. Тільки... Мили вулиці якимось порошком.
Увечері в лікарню не пропустили. Я стояла навпроти його вікна, він підійшов і щось мені кричав. Так відчайдушно! У натовпі хтось почув: їх відвозять уночі в Москву. Вирішила: поїду з ним. Пустіть мене до мого чоловіка! Ви не маєте права! Билася, дряпалася. Солдати, вже стояла ланцюг в два ряди – відштовхували. Тоді вийшов лікар і підтвердив, що він полетить на літаку до Москви. Автобуси вже не ходили, і я бігом через усе місто. Прибігла з сумкою, а літак вже вилетів. Мене спеціально обдурили. Щоб я не кричала, не плакала...
Ніч... По один бік вулиці автобуси, сотні автобусів (уже готували місто до евакуації), а по іншу сторону – сотні пожежних машин. Пригнали звідусіль. Уся вулиця в білій піні… По радіо оголосили, що, можливо, місто евакуюють на три-п'ять днів, візьміть з собою теплі речі і спортивні костюми, будете жити в лісах. У наметах. Люди навіть зраділи, що зустрінуть там перше травня. Плакали тільки ті, чиї чоловіки постраждали. До вечора у мене відкрилася блювота. Я – на шостому місяці вагітності. Мені так погано. Встаю я зранку з думкою, що поїду в Москву одна.
Велика маленька брехня
Дорога випала з пам'яті. У Москві у першого міліціонера дізналася, де знаходиться мій чоловік. Це була державна таємниця, цілком таємно. Шоста лікарня – на "Щукінське". І ось сиджу в кабінеті у завідувачки радіологічного відділення – Ангеліни Василівни Гуськової. Тоді я ще не знала, як її звуть, нічого не запам'ятовувала. Я знала тільки, що повинна його побачити. Знайти. Вона відразу мені розповіла, що у нього центральна нервова система уражена повністю, кістковий мозок. Ще сказала якщо заплачеш – я тебе відразу відправлю. Обніматися і цілуватися не можна. Близько не підходити. Даю півгодини. Але я знала, що вже звідси не піду. Якщо піду, то з ним.
Свою вагітність я приховала. Ще перед тим, як виписати дозвіл на відвідини чоловіка, радіологиня Ангеліна Гуськова суворо запитала: "Діти є?". Інтуїтивно збрехала: "Так… двоє"… Гуськова відмахнулася: "Ну, добре, хоч не народжувати!". І ця велика маленька брехня стала перепусткою до чоловіка.
Я була переконана, що моя дитина захищена в мені. Мені може бути погано, але ж не дитині. Хто знав тоді щось про радіацію? Я нічого не знала. І ніхто не знав! Була переконана, що моє тіло оберігає мою дитину. Я захищаю її. А виявилось, що вона захищала мене…
Заходжу а вони сидять на ліжку, грають у карти і сміються.
– Вася! – Кричать йому. Повертається: – О, братці, я пропав! І тут знайшла! Вася смішний такий, піжама на ньому сорок восьмого розміру, а у нього – п'ятдесят другий. Короткі рукава, штанці. І пухлина уже зійшла. Їм вливали якийсь розчин. Він хоче мене обійняти. А лікар не пускає. Тут збіглися усі наші, із Прип’яті. Їх же двадцять вісім чоловік літаком привезли. Що там? Що там у нас в місті? Я відповідаю, що почалася евакуація, все місто відвозять на три або п'ять днів.
Мені хотілося побути з ним удвох, ну, хай би одну хвилиночку. Хлопці це відчули, і кожен придумав якусь причину, вони вийшли в коридор. Тоді я обняла його і поцілувала. Він відсунувся:
– Не сідай поруч. Візьми стільчик.
– Так, дурості все це, – махнула я рукою. – А ти бачив, де стався вибух? Що там? Ви ж перші туди потрапили ...
– Швидше за все, це шкідництво. Хтось спеціально влаштував. Усі наші хлопці такої думки. Тоді так говорили та думали.
Людина-реактор
На наступний день, коли я прийшла, вони вже лежали по одному, кожен в окремій палаті. Їм категорично заборонялося виходити в коридор. Спілкуватися один з одним. Перестукувалися через стінку: точка-тире, крапка-тире... Точка... Лікарі пояснили це тим, що кожен організм по-різному реагує на дози опромінення, і те, що витримає один, іншому не під силу. Там, де вони лежали, зашкалювали навіть стіни. Зліва, справа і поверх під ними і над ними нікого. Усіх виселили.
Три дня я жила у своїх московських знайомих. Варила бульйон з індички, на шість осіб пожежників, які були з однієї зміни: Ващук, Кібенок, Титенок, Правик, Тищура. У магазині купила їм усім зубну пасту, щітки, мило. Нічого цього в лікарні не було. Через три дні запропонували, що можна пожити у готелі для медпрацівників, на території самої лікарні. Боже, яке щастя!
– Але там немає кухні. Як я буду їм готувати?
– Вам уже не треба готувати. Їхні шлунки перестають сприймати їжу.
Він став змінюватися – кожен день я уже зустрічала іншу людину. Опіки виходили наверх. У роті, на язику, щоках – спочатку з'явилися маленькі ранки, потім вони розрослися. Пластами відходила слизова, плівочка білими. Колір обличчя… Колір тіла... Синій... Червоний... Сіро-бурий... А воно таке все моє, таке улюблене! Рятувало те, що все це відбувалося миттєво, ніколи було думати, плакати. Я кохала його! Я ще не знала, як я його кохала!
Клініка гострої променевої хвороби – чотирнадцять днів... За чотирнадцять днів людина помирає...
У готелі у перший же день дозиметристи мене заміряли. Одяг, сумка, гаманець, туфлі, – усе "горіло". Навіть нижню білизну. Не чіпали тільки гроші. Натомість видали лікарняний халат п'ятдесят шостого розміру на мій сорок четвертий, а тапочки сорок третього розміру замість тридцять сьомого.
Дев'яте травня... Вася завжди мені казав: "Ти не уявляєш, яке гарне місто! Особливо на День Перемоги, коли салют. Я хочу, щоб ти побачила". Сиджу біля нього в палаті, відкрив очі:
– Зараз день чи вечір?
– Дев'ять вечора.
– Відкривай вікно! Починається салют!
Я відкрила вікно. Восьмий поверх, все місто перед нами! Букет вогню зметнувся в небо.
– Ось це так!
– Я обіцяв, що у свята буду все життя дарувати квіти... Озирнулася – дістає з-під подушки три гвоздики. Дав медсестрі гроші – і вона купила. Підбігла і цілую:
– Мій єдиний! Любов моя!
Розбурчався:
– Що тобі наказують лікарі? Не можна мене обіймати! Не можна цілувати!
Мені забороняли його обіймати, гладити... Але я піднімала і садила його на ліжко. Перестилала ліжко, ставила градусник, приносила і забирала судно, витирати, усю ніч – поруч. Вартувала кожен його рух. Зітхання.
Добре, що не в палаті, а в коридорі у мене закрутилася голова, я вхопилася за підвіконня... Мимо йшов лікар, він узяв мене за руку. І несподівано запитав чи я вагітна. Я так злякалася, щоб нас хто-небудь не почув. На другий день мене викликали до завідуючої. Усе життя буду вдячна Ангеліні Василівні Гуськової за її розуміння та підтримку.
Американський професор, доктор Гейл робив операцію пересадку кісткового мозку. Втішав мене, що надія є, маленька, але є. Такий могутній організм, такий сильний хлопець!
Старшій сестрі Люді було двадцять вісім років, вона сама медсестра, розуміла, на що йде. "Тільки б він жив", – говорила вона. Я бачила операцію. Вони лежали поряд на столах. Операція тривала дві години. Коли закінчили, гірше було Люді, ніж йому, у неї на грудях вісімнадцять проколів, важко виходила з-під наркозу. І зараз хворіє, на інвалідності.
Вася лежав уже не в звичайній палаті, а в спеціальній барокамері, за прозорою плівкою, куди заходити не дозволялося. Там такі спеціальні пристосування є, щоб, не заходячи під плівку, вводити уколи, ставити катетер. Біля його ліжка стояв маленький стільчик. Йому було так погано, Кликав мене постійно: "Люся, де ти? Люсенько!" А кожен день чую: помер, помер... Помер Тищура. Помер Титенок. Помер... Як молотком по тім'ячку.
Стул двадцять п'ять – тридцять разів на добу. З кров'ю і слизом. Шкіра почала тріскатися на руках, ногах. Усе тіло покрилося пухирями. Коли він повертав головою, на подушці залишалися шматки волосся. Йому весь час давали уколи, щоб він спав. Наркотики. Він був зовсім голий. Одна легка простиночка поверх, яку я кожен день міняла, а до вечора вона уся була в крові. Піднімаю його, і у мене на руках залишаються шматочки шкіри, прилипають.
Ніч. Тиша. Ми одні. Подивився на мене уважно-уважно і раптом каже:
– Так хочу побачити нашу дитину. Який він?
– А як ми його назвемо?
– Ну, це ти вже сама придумаєш...
– Чому я сама, якщо нас двоє?
– Тоді, якщо народиться хлопчик, нехай буде Вася, а якщо дівчинка – Наташка.
– Як це Вася? У мене вже є один Вася. Ти! Мені іншого не треба. Я ще не знала, як я його любила! Він... Тільки він...
Зупиняю чергову медсестру: "Він вмирає". – Вона мені відповідає: "А що ти хочеш? Він отримав тисяча шістсот рентген, а смертельна доза чотириста".
За день до вибуху разом сфотографувалися у нас в гуртожитку. Такі вони наші чоловіки там красиві! Веселі! Останній день нашого життя... дочорнобильським... Такі ми щасливі були!
Васина фуражка
На ранок мені повідомили, що мій чоловік помер. Я запам'ятала не саме труну, а великий поліетиленовий пакет. Одягли його в парадну форму, фуражку наверх на груди поклали. Взуття не підібрали, тому що ноги розпухли. Бомби замість ніг. Парадну форму теж розрізали, натягнути не могли, не було уже цілого тіла. Усе – кривава рана. У лікарні останні два дні... Підніму його руку, а кістка хитається, бовтається, тілесна тканина від неї відійшла. Шматочки легені, печінки йшли через рот, захлинався своїми нутрощами... Обкручу руку бинтом і засуну йому в рот, все це з нього вигрібаю... Це не можна розповісти! Це не можна написати! І навіть пережити...
На моїх очах в парадній формі його засунули у целофановий мішок і зав'язали. І цей мішок поклали в дерев'яну труну. А труну ще одним мішком обв'язали... Целофан прозорий, але товстий, як клейонка. І уже усе це помістили в цинкову труну, ледве втиснули.
Фото: https://localhistory.org.ua/texts/interviu/opromineni-podruzhzhia-ignatenkiv/
Приїхали його і мої батьки. Нас приймала надзвичайна комісія. І всім говорила одне і те ж, що віддати вам тіла ваших чоловіків, ваших синів ми не можемо, вони дуже радіоактивні і будуть поховані на московському цвинтарі особливим способом. У запаяних цинкових трунах, під бетонними плитками.
Щастя і нещастя
Мені було двадцять три роки. Через два місяці я приїхала в Москву. З вокзалу – на кладовищі. До нього! І там на кладовищі у мене почалися перейми. Викликали "швидку" Я дала адресу. Народжувала у тієї ж Ангеліни Василівни Гуськової. Народила я на два тижні раніше терміну. Мені показали дівчинку: "Наталочка, – покликала я. – Папа назвав тебе Наталочка". На вигляд здорова дитина. Ручки, ніжки, а виявилося, що у неї був цироз печінки – двадцять вісім рентген. Вроджений порок серця. Через чотири години сказали, що дівчинка померла. І знову, що ми її вам не віддамо! Як це не віддасте ?! Це я її вам не віддам! Ви хочете її забрати для науки, а я ненавиджу вашу науку! Ненавиджу! Вона забрала у мене спочатку чоловіка, а тепер ще й дочку. Не віддам! Я поховаю її сама. Поруч з ним. Вони принесли мені дерев'яну коробочку: "Вона – там". Я подивилася: Вона лежала в пеленочці. І тоді я заплакала: "Покладіть її біля його ніг. Скажіть, що це наша Наталочка". Там, на могилі не написано: Наташа Ігнатенко... Там тільки його ім'я... Вона ж була ще без імені, без нічого... Тільки душа... Душу я там і поховала.
Я приходжу до них завжди із двома букетами, один – йому, другий – їй. Моя дівчинка мене врятувала, прийняла на себе увесь радіоудар.
Мені 25. Живу у Києві, у двохкімнатній квартирі, про яку із Васею мріяли. Знайшла чоловіка, від якого народила сина Андрійка для свого Васі. Хоча подруги та лікарі забороняли мені народжувати, казали, що народжу інваліда. Але народився здоровий хлопчик. Тепер у мене є той ким я дихаю.
Якось йшли ми по вулиці, і я відчуваю, що падаю, тоді мене розбив перший інсульт. Синок теж хворіє. Так і живемо, боїмося один за одного.
А у кожному кутку Вася, його фотографії. Уночі із ним розмовляю. Буває просить мене, щоб показала йому нашого сина, ми з Андрійком приходимо. А він приходить із нашою донечкою. Так і живу одночасно у реальному і нереальному світі...
Людмила Ігнатенко,
дружина загиблого пожежника Василя Ігнатенка.
Чорнобиль: суд над винуватцями ядерної катастрофи
1986 рік... На перших шпальтах радянських і зарубіжних газет репортажі про суд над винуватцями чорнобильської катастрофи.
Порожній п'ятиповерховий будинок без мешканців, але з речами, меблями, одягом, які використовувати уже ніхто і ніколи не зможе. Але саме у такому будинку мертвого міста давали невелику прес-конференцію для журналістів ті, кому належало вершити суд над винуватцями в атомній аварії. На найвищому рівні, в ЦК КПРС вирішили, що справа повинна розглядатися на місці злочину. У самому Чорнобилі.
Суд відбувся в будівлі місцевого Будинку культури. На лаві підсудних шестеро – директор атомної станції Віктор Брюханов, головний інженер Микола Фомін, заступник головного інженера Анатолій Дятлов, начальник зміни Борис Рогожкін, начальник реакторного цеху Олександр Коваленко, інспектор Держатоменергонагляду СРСР Юрій Лаушкін. Глядацькі місця порожні. Сидять одні журналісти. Втім, людей вже тут і немає, місто "закрили", як "зону жорсткого радіаційного контролю".
Звичайно, на лаві підсудних усі хотіли побачити десятки відповідальних чиновників, у тому числі і московських. Свою відповідальність повинна була нести і сучасна наука. Але погодилися на "стрілочників". Віктор Брюханов, Микола Фомін і Анатолій Дятлов отримали по 10 років. У інших терміни були менше. У висновку Анатолій Дятлов і Юрій Лаушкін померли від наслідків сильного радіаційного опромінення. Головний інженер Микола Фомін зійшов з розуму. А ось директор станції Віктор Брюханов відбув термін покарання від дзвінка до дзвінка – усі десять років. Зустрічали його рідні і кілька журналістів. Подія пройшла непомітно.
