У світі чимало нормативно-правових актів, які покликані забезпечувати гендерну рівність. Наприклад, Конвенція із ліквідації усіх форм дискримінації щодо жінок, яка була прийнята ще у 1979 році. Ще раніше, у 1967 році Генеральна асамблея ООН прийняла Декларацію про ліквідацію дискримінації щодо жінок. У 2005-2006 рр. Радою європейських муніципалітетів і регіонів та її партнерами було розроблено Європейську хартію рівності жінок і чоловіків у житті місцевих громад, яку в Україні на початок 2020 року підписали більше як 60 міст (Вінниця, Одеса, Житомир, Харків, Ірпінь, Білгород-Дністровський та інші.). Тобто питання не таке уже й нове, як виявляється.
Представництво жінок у органах місцевого самоврядування є проблемою
Гендерноорієнтоване законодавство ми отримали у 2005 році, коли Верховна Рада України прийняла Закон «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків».
Законодавство розвивалось. А щодо найбільш чутливої теми – низьке представництво жінок у органах влади – у 2015 роцівключили норму про гендерну рівність, якихось санкцій за її недотримання не було. Проте на минулорічних виборах партію вже могли не допустити до реєстрації, якщо б вона не дотрималася гендерних квот. Саме така норма була уведена у Виборчий Кодекс України.
Вибори-2020 в Україні розчарували рекордно низькою явкою, але потішили гендерним балансом. Уперше в історії виборчого процесу гендерна квота була не формальною, а законодавчо захищеною. Політичні сили мали витримати баланс «два чоловіки - одна жінка», «дві жінки - один чоловік» у кожній трійці по списку. Серед кандидатів у місцеві органи влади було у середньому 43% жінок. Такі результати гендерного моніторингу місцевих виборів, який проводить Український Жіночий Фонд у партнерстві з Національним демократичним інститутом (НДІ) (https://www.uwf.org.ua/news/11940)
Місцеві ради — за чоловіками
Місцеве самоврядування в незалежній Україні розпочалося із 4 березня 1990 року. Так, це не дивно — до оголошення незалежності буде ще півтора року. Але саме органи місцевого самоврядування, обрані на початку 90-го року, будуть виконувати свої обов’язки до липня 1994 року — наступних чергових виборів.
У 1990 році до Гадяцької районної ради обрали 75 депутатів. До міської ради – 65. У районній раді зразка 1990 року було 14 жінок із 75 депутатів, у міській раді — 20 із 65. Тобто менше, ніж третини від усієї кількості депутатів. Районна рада першого скликання була примітна тим, що вперше секретарем райкому обрали Тетяну Савченко, яка через 14 років стане міською головою Гадяча.
Ким же були «першопроходиці» місцевого самоврядування?
Людмила Алєксєєва, депутатка Гадяцької районної ради у 1990 році.
Проаналізувавши списки депутатів, опубліковані у газеті «Гадяцький вісник» за роки виборів, ми визначили, що це були представниці професій, які стереотипно вважаються «жіночими». Наприклад, депутатка міської ради Любов Алєксєєва працювала завідувачкою дитячого відділення Гадяцької райлікарні, а депутатка районної ради Марія Шевченко – завідувачкою дитячим садком №2. Депутатками також були доярки та вчительки. Серед винятків – начальниця лабораторії хлібозаводу, завідувачка відділу соціальної допомоги, старша наукова співробітниця дослідної станції бджільництва.
У 1994 році наявність депутаток у місцевому самоврядуванні була рекордно низькою. Наприклад, у районній раді було всього 3 жінки, у міській – 6 із 25 депутатів.
Вибори 1998 року дещо поліпшили гендерний баланс у міській раді, але у районній раді зразка 1998 року їх було найменше ніж за попередні каденції – всього 4 із 83 депутатів.
У 2002 році до районної ради зайшло 7 жінок із 83 депутатів, а у міську — 11 із 30. У 2006 до районної ради обрали 15 жінок із загальної кількості 84 депутатів, а у міську – 9 із 23. У 2010 році у районній раді було 9 депутаток із 34, а у міській – 7 із 36.
Ірина Гулей — перша і остання жінка-голова Гадяцької районної державної адміністрації
У 2015 році у районній раді було всього 4 депутатки із 34, а у міській 12 із 26. У 2005 році на найвищу посаду у районі – очільника, а точніше очільниці, Гадяцької районної державної адміністрації призначили Ірину Гулей, яка пропрацювала на цій посаді до 2010 – року виборів нового президента України.
Тетяна Савченко — перша жінка очільниця Гадяцької міської ради
Але була жінка у історії Гадяча, яка найдовше займала найвищу посаду в органах місцевого самоврядування. Мова йде про Тетяну Савченко, яку гадячани тричі обирали головою міської ради. Вперше – у 2002 році.
13 і 36 років – саме такий досвід роботи Тетяни Миколаївни у органах місцевого самоврядування. Вперше депутаткою рай її обрали 1985 році. А за чотири роки на партійній конференції обрали секретарем райкому партії (у 1990 році).
— Так, питання гендерного балансу не нове, адже ще за часів пізнього Радянського Союзу в органах місцевого самоврядування мало бути представництво жінок (очевидно, це було пов’язано із тим, що у 1981 році Радянський Союз ратифікував згадану нами вище Конвенцію ООН із ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок, — прим. автора), – говорить Тетяна Савченко. — Практика була така, що секретарями партії обирали чоловіків. І лише наприкінці 80-х жінок стали обирати секретарями райкомів.
Повіомлення про обрання Тетяни Савченко міською головою.
У місцеве самоврядування Тетяна Савченко прийшла із керівних посад — була керуючою гадяцької філії банку «Україна» і 10 років працювала у фінансовому відділі Гадяцької райвиконкому.
— Моє рішення стати головою міської ради припало на той період, коли банк «Україна» вже ліквідовувався і поставало питання, де ж працювати далі. Але більше, звісно, мені хотілося змін у місті. Я завжди знала, що у мене вийде, адже мені була знайома тема фінансів, – каже Тетяна Савченко.
Але й була і інша причина, чому пані Тетяна вирішила іти у місцеву політику:
— Як мешканку міста мене не влаштовувало, як тоді жив Гадяч. Вулиці практично не прибирали від сміття – служби, яка б відповідала за це, не було. Вона входила складі комбінату комунальних підприємств. Там у першу чергу вирішувалися питання водопостачання та водовідведення, – говорить Тетяна Савченко.
— У мене не поставало питання, зможу чи не зможу я бути міським головою. Усі попередні роботи були пов’язані зі спілкуванням із людьми. Я знала, як формується міський бюджет. Був лише один сумнів: як люди сприйматимуть те, що я працювала у банку «Україна». На момент виборів його вже ліквідовували. Дехто розумів, що винні сидять у Києві, а дехто ні, — розповідає пані Тетяна.
Але побоювання не справдилися: за Тетяну Савченко проголосував понад 70 відсотоків виборців.
У той час міський бюджет був дуже складний. Коштів практично не вистачало нінащо і гроші, які приходили у міську казну, потрібно було раціонально використовувати.
Перед Тетяною Савченко постав великий відрізок роботи: потрібно було покращувати зовнішній вигляд міста – ремонтувати паркани у центрі, налагодити вивіз сміття. У липні 2002 року із ініціативи Тетяни Савченко створили міське комунальне підприємство «Комунервіс», яке займалося виключно благоустроєм міста.
Гадяч, яким ми його знаємо, став таким за три каденції Тетяни Савченко. Була велика проблема по вулицях Набережна Груні, Калініна, Свердлова: сходи, які вели із центру міста були дерев’яні і практично вже згнили. Їх замінили на металеві. До вулиці Ломоносова проклали залізобетонні східці. Також придбали мікроавтобус на мікрорайон Підварок, щоб підвозити учнів і пенсіонерів, відремонтували вулиці Тельмана, Вокзальну, 10-річчя Конституції, встановили вуличне освітлення, зробили металевий місток через Грунь та робили очищення річки Псьол із намиванням піску на береги.
Та найголовніше, саме за каденції Тетяни Савченко Гадяч став містом обласного значення.
Як пригадує пані Тетяна, цей статус було важко отримати, адже обласним місто могло бути лише те, в якому жило від 50 тисяч населення. У Гадяча було вполовину менше і у Верховній Раді не надто хотіли надавати місту статусу. Але саме наполегливістьТетяни Савченко, активна підтримка тодішнього народного депутата Верховоної Ради Тараса Кутового та історія самого міста, яке свого часу був резиденцією гетьмана Івана Брюховецького, що автоматично урівнювало його із гетьманськими столицями Батурином, Чигирином, Глуховим зробили Гадяч містом обласного значення.
— Мене не стримувало те, що про мене могли сказати, що я не можу справитися із роботою, бо я жінка. Таке може говорити тільки та людина, яка не відчуває у собі силу вирішувати якість серйозні питання. Взагалі я такої думки, що саме чоловіки придумали міф, що жінки слабші за них, – говорить Тетяна Савченко.
Чи відчувають депутатки гендерну нерівність?
Інформаційний центр «Регіон» може похвалитися тим, що у їхньому невеликому колективі є дві депутатки місцевого самоврядування: директорка Євгенія Тацій та кореспондентка Олена Савченко. Їм обом до 30 років і обидві є представницями «нового покоління» обранців місцевого самоврядування. Євгенія Тацій двічі була депутаткою Петрівсько-Роменської сільської ради, а Олена Савченко – вперше минулого року отримала мандат депутатки Гадяцької міської ради. До речі, Олена – одна із наймолоших представників місцевого самоврядування у міській раді.
— Я не чула про себе, щоб хтось мені говорив, що я не справлюся із депутатством. Хіба що батьки вважали, що це нервова робота. А от за віком я відчула дискримінацію – дехто вважав, що через мій молодий вік я буду некомпетентна, – розповідає Олена.
Олена Савченко — одна йз наймолодших депутатів Гадяцької міської ради
Дівчина входить до депутатської комісії із питань фінансів, бюджету, соціально-економічного розвитку і підприємництва. Але як переконує депутатка, жодного разу за час роботи її колеги-чоловіки не поставили під сумнів її компетентність через стать.
— Навпаки, я вважаю, що ми вже досягли того часу, коли про гендерну рівність говорять не лише на папері. Головне те, що депутат чи депутатка може зробити за рахунок своїх знань і умінь. Наприклад, я пішла у місцеве самоврядування, бо хотілося змін у місті. Якщо обирають місцевого депутата, то він закріплений за тією територією, де він обирався. А мене цікавить мій мікрорайон. Тому думаю, що кожен депутат, який відповідає за свій район, повинен знати усі проблеми, і було б добре, щоб він лобіював усі інтереси у міській раді, тоді був би порядок. І не важливо, хто лобіює ці інтереси: чоловік чи жінка.
Євгенія Тацій говорить, що їй самій запропонували стати депутаткою.
Євгенія Тацій — депутатка двох скликань Петрівсько-Роменської сільської ради.
— Тоді підібралася дійсно класна команда. Нам дуже пощастило, що і голова сільської ради була жінкою. Я не відчувала до себе ніякої дискримінації. Наприклад, якщо ми їхали на змагання між представниками органів місцевого самоврядування, то їхали усі. Не говорили, якщо ти дівчина, то маєш відсидітися у куточку, – розповідає Євгенія.
Жіноча спілка — від районної ради
Український Жіночий Фонд, «Амбасада жінок-підприємниць», «Феміністична майстерня», «Всеукраїнське об’єднання жінок-депутаток», «Жіночий консорціум України», «Ла-Страда – Україна» , «Жіночий ветеранський рух» – це далеко не увесь список громадських об’єднань, який займається захистом прав жінок та упровадженням гендерної рівності. На жаль, зараз у Гадячі немає якогось громадського об’єднання, яке б займалося винятково захистом прав жінок. Хоча в історії Гадяцького району була жіноча організація, навіть дві. Примітно, що їхніми засновниками були органи місцевого самоврядування – Гадяцька міська рада і Гадяцька районна рада.
Людмила Іванова зараз керує кредитною спілкою «Надія». Але був у її житті момент, коли вона очолювала Спілку жінок Гадяцького району, створення якої в 1998 році ініціювала Гадяцька районна рада. Організація нараховувала близько 30 жінок від кожної сільської ради.
— В основному ми проводили свята для жінок, працювали із школами, одна із перших акцій — про шкідливість вживання наркотичних речовин, – пригадує пані Людмила. – У міру можливостей ми бралися за складнішу роботу, наприклад, вирішували питання сплати аліментів, насильства у сім’ї чи влаштування у гуртожиток. Організація функціонувала до того часу, поки районна рада її фінансувала.
***
Попри те, що із липня 2020 року в Україні функціонує новий виборчий кодекс, до гендерного балансу у місцевому самоврядуванні ще ой як далеко. Наприклад, зараз у Гадяцькій міській раді лише 9 депутаток із 26 обраних. Хоча секретарями міської ради і виконавчого комітету Гадяцької міської ради обрали жінок. Лиш 3 жінки балотувалися на голову громади і лише одна з них перемогла. Головами старостівських округів також переважно стали чоловіки.
Тут, очевидно, простежується дві тенденції. Попри те, що українська держава декларує гендерну рівність і баланс, на «низах», тобто у селах і маленьких містах, далекі від цієї теми. Інший бік медалі — самі жінки не хочуть іти у місцеву політику. Тому були такі випадки на минулих місцевих виборах, коли партії буквально шукали жінок, аби виконати квоту. А це вже не гендерний баланс, а просте виконання умов. Тож до дійсної гендерної рівності в українському суспільстві нам ще довго йти. Проте вселяє надію, що нові покоління вже не живуть за стереотипами минулого і жінка-мер чи жінка-депутатка не сприймаються як щось неординарне.
Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром Волині та за підтримки Української медійної програми, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews
