Про їхню родину гадячани вже, певно, чули. А якщо не чули, так бачили точно: у Фейсбук Костянтин та Ірина Абраменки ведуть активне життя. А нещодавно Суспільне. Полтава зняло ролик про рукоділля Ірини – вона виготовляє чудові ляльки із панчох. Ім’я ж Костянтина Абраменка хоч і незнайоме кожному жителю Гадяччини, але саме його робота забезпечує безперебійний інтернет – він працює технічним директором компанії «ФайберЛінк». Уже півтора року подружжя живе у Гадячі. Тож сьогодні наша друга розповідь про нових гадячан.
Святкували день народження усією вулицею
Десятирічна фокс-тер’єр Бессі зі всією своєю собачою радістю кидається до журналістів Гадяч.Сity. У нас були різні стосунки із собаками, але щоб так раділи нашому приходу – це вперше.
Бессі увесь час норовить “поглянути” на фотоапарат, яким будуть фотографувати її господарів. Абраменки проводять екскурсію квартирою. Ось тканини, швейна машинка Ірини, її іграшки ручної роботи. Поряд із іграшками — макет ДОТу: Костянтин захоплюється вивченням німецьких ДОТів Другої світової війни, побудованих на території України. До війни із Росією Абраменки під Краматорськом разом із друзями розкопали і відреставрували ДОТ. А товариш Костянтина подарував йому зменшену його копію.
Помешкання Абраменків у Гадячі знаходиться у затишній частині міста – начебто і центр, і будинок на кілька квартир, але коли опиняєшся у їхньому дворі, відчуваєш себе десь у замісті.
— Уперше в житті я святкував своє день народження не те що будинком, усією вулицею, розійшлися лише о першій годині ночі, – із захватом розповідає Костянтин.
Але їхній шлях до Гадяча був довжиною у сім років: через інші міста, місця роботи і найголовніше – війну.
До 2013 року Абраменки мешкали у Краматорську.
Ми говоримо на кухні. Костянтин готує каву, Ірина метушиться із тортом. На стіні біля холодильнику висить смішна щокаста лялька із носом-булькою.
— Це перша моя робота – хлопчик, що мріє про небо. Нікому її не віддала. Тепер він їздить разом із нами, – розповідає Ірина.
Ми починаємо говорити із найтяжчого – із Краматорська. Адже у цьому році буде вже сім років, як Ірина і Костянтин зрозуміли, що «вдома» – це небезпечно.
— Я дуже довго чекала своєї квартири, сама робила ремонт, скільки сил ми вклали у своє помешкання – не передати словами, але коли постає вибір – жити чи залишатися у квартирі, спрацьовує інстинкт самозбереження. Ніякі матеріальні цінності не можна порівняти із тим, що живий ти і живі твої близькі, – говорить Ірина.
Краматорськ – центр машинобудування на Донеччині. Вікіпедія говорить, що він – неофіційна столиця ювелірних прикрас України. А ще це рідне місто Костянтина та Ірини – тут вони прожили значну частину свого життя та й зараз, мешкаючи у Гадячі, їхні серця разом із рідним містом – там залишилися батьки Костянтина і велика родина Ірини: сестри і мама.
— На жаль, вже як два роки немає тата. Йому було б 80 років. Він дуже пишався мною, розумів мене як ніхто, творча особистість, писав вірші, смішні, гуморески, якими веселив нас, — говорить жінка.
Краматорськ – значний і важливий період у житті Костянтина, адже саме у цьому місті вони зростали як особистості і фахівці.
— Я у телекомунікаціях уже 20 років і прийшов у цю сферу із самих низів – місив розчин для будівництва нашого офісу – був серед тих, хто будував мережу кабельного телебачення у Краматорську. Пізніше цю мережу викупив інтернет-провайдер, я а залишився працювати на нього – головним інженером, – розповідає Костянтин.
Сподобався матеріал? Ми стараємося для наших читачів – підтримайте і ви нас матеріально!
Це займе близько хвилини. Якщо Ви в коментарі до платежу вкажете ім'я або прізвище автора – йому буде виплачено 50% від суми. Якщо ж поле залишити порожнім – всі гроші підуть на розвиток підприємства в цілому.
Місто зайняли за 15 хвилин
Між Краматорськом і Слов’янськом – менше 20 кілометрів. Це 20 хвилин їзди. Вони стали першими містами, які захопили російські диверсійні групи, ряджені «казаки» і люди, чий соціальний ліфт зробив карколомну кар’єру, минаючи важливі щаблі розвитку особистості. Та найголовніше, серед жителів міста були ті, хто не розумів, до чого це може призвести, і відверто прихильники Росії.
У Краматорську.
— На той час я працювала у ЦУМі у бутику. Ми із колегами збиралися за кавою і говорили про ситуацію. Відверто скажу, що серед них були такі, які вважали, що це на краще. Я їм пояснювала, що нічим добрим це не закінчиться. Словами не передати, як це страшно: коли навколо тебе їде у тролейбусі маса людей із колорадськими стрічками, а у тебе десь на дні сумки захований маленький прапорець України, – розповідає Ірина. – А ще я ніколи не мовчала і відстоювала свою проукраїнську позицію. Ми були серед тих, хто ходив на мітинги за єдину Україну.
Останній мітинг відбувся 17 квітня 2014 року.
— Ми стояли із прапорами України, співали гімн і українські пісні, батьки брали навіть із собою дітей. А на іншій стороні вулиці стояв проросійський мітинг – бабусі у махрових шапках набакир, беззубі роти, прапори Росії, агресія, мати, у нас кидали яйцями, – пригадує Ірина. – Нам пощастило, що нас охороняла міліція. Ми розходилися із мітингу купками.
Місто бойовики зайняли за 15 хвилин: просто захопили райвідділ міліції. Так у історії України з’явилася ще одна сторінка – битва за Краматорськ. Українські сили базувалися на військовому аеродромі поблизу міста.
— Мені довелося у той час поїздити Краматорськом – допомагав знайомій, яка була власницею мережі ветклінік – підвозив лікарів за викликом. Бачив і барикади, і чеченців, – розповідає Костянтин.
Проукраїнсько налаштовані краматорці створювали у мережі Фейсбук закриті групи із українськими військовими, у яких повідомляли переміщення ворожої техніки чи розміщення міноментів.
— Писали про переміщення сил, де розміщуються міноменти і куди вони стріляють, – пригадує Ірина.
Але подружжю Абраменків все одно довелося покинути рідне місто – коли почали активно зникати люди і стало важко висловлювати свою думку.
Костянтин опублікував резюме на одному із сайтів пошуку роботи. За кілька днів на нього відгукнулися – на роботу запрошував інтернет-провайдер із Переяслав-Хмельницького. Костянтин і Ірина не думали довго – усі їхні речі умістилися у два рюкзаки. Квартиру віддали племінниці Ірини. Бессі залишилась у батьків Костянтина, а вони поїхали у невідомість.
Щойно поїхали із Краматорська, у місті почалися перестрілки.
Фарбувала міст і плакала
Квартиру знайшли однокімнатну – із хорошим ремонтом, але без меблів. Тому спати довелося на надувному матраці. Переяславці дуже співчували Костянтину та Ірині – тому несли все від постільної білизни до городини.
— Було якось ніяково, ми переконували, що у нас є гроші, щоб усе це купити, але люди не зупинялися. Колись був один випадок – перестріла мене якась бабуся і запитала чи я не з Краматорська. Потім заплакала обняла і пішла на грядку рвати овочі, щоб дати мені, – пригадує Ірина. – Саме тут я переконалася, що є люди, для яких немає чужих проблем.
А все почалося із того, що у Переяслав до Ірини із Краматорська, щойно вони покинули місто, їхали сестра донькою із маленьким внуком, і подруга з мамою, сином. І вівчаркою.
— Я ще сама не знаю, що до чого. Квартира маленька, мені десь треба розмістити купу людей і собаку. Я не знаю що робити. У такому настрої я пішла фарбувати міст у жовто-блакитні кольори – оголошення знайшла у місцевій групі. Для мене це було дуже важливо, я готова була фарбувати і вдень, і вночі всі стовпи, аби лиш були ці кольори. Мені здавалося, що вони стали моїми оберегами і рятували. Я фарбувала міст і плакала, тому що не знала, що мені робити, – пригадує Ірина, – і тут з’явилася вона – Світлана Шевченко. В одну мить вона забрала мої проблеми собі: знайшла квартиру, організувала переїзд. Це просто словами не описати. Мені здалося, що із моїх плечей зник тягар.
А ще у Переяславі Ірина відкрила у собі талант до створення іграшок: роботи не було, але все одно потрібно було чимось займатися і Ірина почала шити ляльки із панчох.
— Спочатку у мене не виходило. Я викидала іграшку, а мені її повертала Бессі – начебто говорила: ну, спробуй іще. І я навчалася далі. Вже пізніше, коли вже жили у Києві я познайомилася із майстринею, яка наставила мене: навчатися можна протягом життя. І так, я зараз навчаюся. Мені не подобаються мімімішні пупси. У свої ляльки я вкладаю характер.
Побачив «драйв» у Гадячі
Абраменки прожили у Переяславі трохи менше року і переїхали у столицю – власник компанії, де працював Костянтин вирішив її продати, а Костянтину запропонували роботу у Києві.
Ірина жартує, що вони переміщаються услід за роботою чоловіка. Хоча у столиці вони затрималися на чотири із половиною років.
— Але на якомусь етапі мені стало нецікаво працювати, – говорить Костянтин. – Якщо не цікаво працювати, ніякі гроші не цього не замінять. Здавалося, що я стою на місці. Руху не було. Я просто ходив на роботу. А я не люблю просто ходити на роботу. Вже вирішив звільнятися, повідомив про це власнику, а сам почав шукати роботу. Було три варіанти – мені запропонували роботу в Ужгороді, Іра вже встигла знайти там квартиру. Можна було відкрити бізнес зі своїми друзями-поляками, але добре, що ми цього не зробили, адже навряд чи він пережив пандемію. І третій варіант – Гадяч.
Прізвище Володимира Демченка я зустрічав у наших телекомунікаційних колах, якихось групах. Так ми й познайомилися. Компанія ФайберЛінк якраз шукала технічного директора. Володимир запропонував посаду. Мені імпонувало, що ця людина захоплена своєю ідеєю. У Києві мені не вистачало драйву і «двіжухи» і я побачив цей потенціал у Гадячі.
Але Костянтин вагався: все-таки чимало сил він уклав, щоб отримати роботу в Ужгороді. Але все таки вони вирішили, що переїдуть до Гадяча.
— Із Володимиром ми зустрілися у Полтаві і проговорили цілий день. Наступного разу ми вже поїхали до Гадяча. Я ходив містом і стрімив Ірі, як воно виглядає. Пройшовся по Полтавській, повернув на Гетьманську, – розповідає Костянтин.
На цей раз усі речі вмістися у фольксваген транспортер. Але більше половини речей займали Іринині тканини, хутро, швейна машинка.
- Ми ще дивувалися, чому у нас багато речей, адже не накопичуємо речі. Вже коли приїхали і почали розпаковуватися, стало ясно, що ми везли, – усміхається чоловік.
Гадяч – це Європа
Костянтин пішов на роботу, Ірина почала облаштовувати житло. У гості до Абраменків одразу приїхала кума.
— І вона, коли я ще нічого не зробила висновків про Гадяч, сказала мені: подивись, як тут класно, як затишно, їй дуже сподобався парк і чистота. І діти, які малювали собор. Майже, як у Європі, – розповідає Ірина.
Гадячанам, які виросли і живуть у місті багато років, Гадяч здається такою собі глухою провінцією. Проте Ірина і Костянтин переконують: це не так.
— Гадяч дуже цікавий. У перші вихідні пішли у місцевий музей. Ми там провели мабуть, годин зо три. А ще я помітила, що у Гадячі живуть відкриті люди. Тільки у нас у магазині мені можуть дати у руки пакет, щоб я потримала, поки складуть інші покупки. А ще Гадяч чистий. Порівняно із Києвом це дуже помітно, – зазначає Ірина. – А ще тут безпечно. Одного разу в Києві злодюжка у мене із рюкзака витяг блокнот – думав, що то гаманець. Я схопила за руку, він почав вибачатися.
Звісно без «казусів» у Абраменків у Гадячі не обійшлося:
— Коли ми щойно приїхали, почали розпитувати сусідів, де купувати воду. Вони запитують навіщо. Ми пояснюємо, щоб пити, готувати їжу. А вони дивуються: тут п’ють воду з-під крану. Тоді здивувалися ми. А зараз і самі п’ємо, – говорить Костянтин.
За півтора року життя у Гадячі подружжю вдалося інтегруватися у гадяцький соціум – знайти роботу, друзів, улюблені місця і спільну мову із містянами.
А ще велику роль у входження у гадяцький соціум зробила Бессі – вона встигла стати улюбленицею усіх дітлахів їхнього кутка.
Чи є дорога назад?
На запитання, чи не хочуть вони повернутися у Краматорськ, кажуть в один голос – ні. Хоча навідуються туди, аби провідати рідних. Як переконує Костянтин, Україна за ці сім років на підконтрольній частині Донбасу зробила чимало: як у економічному, так і патріотичному плані. Але за стільки років Краматорськ став чужим і навіть квартира, про яку так мріяла Ірина, вже не її рідна домівка – у ній вже підростає нове покоління.
У Гадячі у Абраменків нічого немає, крім роботи Костянтина. Навіть житло вони не планують купувати, що нонсенс для гадячан, які мріють про власні «квадрати».
— Навіщо? – говорить Ірина, – ми вже бачили, як за одну мить може зникнути все.
А на рахунок Гадяча у них свої плани. Наприклад, Костянтин планує, щоб щороку збільшувалась кількість абонентів компанії "ФайберЛінк", а Ірина розвивати свою студію інтер’єрних ляльок “Абрашка”.
І дивлячись на них віриш: у Гадячі у Абраменків усе вийде!
