Всі діти чекають на цей особливий день у році — коли можна підняти подушку і побачити подарунок, який замовляв/замовляла доброму святому Миколаю. Солодощі, конструктори, ляльки, шоколадки — набір із року в рік не змінюється. Але є дітки, для яких є життєво-необхідні подарунки, які дарують їм добрі святі Миколаї — благодійники.
Історія перша. Каміла.
— Бабусю, мені хочеться їсточки, а в мене цукор, аж тридцять, мама, каже , щоб нічого не їла, бо цукор великий. Бабусю, я хочу щоб мені зробили операцію, як маминій подружці, щоб у мене ніколи не було цукру, на тому боці смартфону схлипує Ніна Різниченко, бабуся восьмирічної гадячанки Каміли Андрущенко. У березні минулого року дівчинці діагностували діабет.
До семи років Каміла жила у Гадячі, тут пішла у перший клас, але родина переїхала до Полтави і дівчинка стала навчатися у одній із полтавських шкіл.
Батьки помітили, що щось не так, коли дівчинка почала нарікати, що дуже втомлюється. Спочатку вдома подумали, що це «традиційна» слабкість школяра молодшого віку ( Каміла ходила ще й на танці). А пізніше до слабкості додалися нарікання дівчинки, що вона не може ходити. У лікарні сказали, що такий стан характерний для діток її віку. Проте стан дівчинки став непокоїти і класного керівника Каміли – на уроках дитина була сонною і в’ялою. А потім одного дня до мами зателефонувала класна керівниця і попросила забрати дівчинку, бо та не могла іти. Із школи дівчинку батьки повезли у лікарню.
— Мамо, ти сидиш, чи стоїш?— почула у слухавку пані Ніна того дня. Це телефонувала мама Каміли Юля. – У Камілочки цукор 20. Ми в реанімації. Підшлункової практично немає.
Найбільше, чого боялася родина – посадити дитину на інсулін. Але лікарі розчарували – пігулки призначають лише дорослим, а у випадку Каміли, коли немає підшлункової – лише інсулін. Стан дівчинки був такий, що доводилося колоти його по 10-12 разів на добу.
Юлія Задорожна, мама Каміли, говорить, що жити доньці із хворобою дуже важко: поки що дівчинка маленька і не завжди усвідомлює свою хворобу, може не проконтролювати рівень цукру чи з’їсти понад норму. Часто доводилося проколювати пальчики, щоб глюкометром визначити рівень цукру і правильно колоти інсулін — вираховувати дозу на харчові одиниці. Наприклад, на шматок хліба призначається 0,5 дози інсуліну.
— Ми стараємося не зациклюватися на хворобі, показуємо, що вона така ж, як і інші. Налаштовую доньку, що із цим можна жити, говорить Юлія. – Але звичайно, дуже важко і психологічно, і фінансово. А ще моя дитина, як і всі інші діти хоче чогось смачненького. Дозволяю, тому що це її дитинство. Я не можу його у неї забрати. Тільки тоді більше колемо інсуліну.
Каміла дуже активна дитина, ходить на гуртки і танці. Адміністрація закладу пропонувала перевести дитину на індивідуальні заняття, але дівчинка сама наполягла, що буде ходити до школи, як і інші діти.
Гадяцькі благодійники. Хто вони?
Розчаруємо: у Гадячі не так багато людей, які на серйозному рівні займаються благодійністю. На серйозному рівні — мається на увазі благодійні фонди і організації. Їх, або точніше, її аж одна — благодійна організація «Центр монотеїзму м.Гадяч». Заснували її півтора року тому троє гадячан — Ростислав Бакалюк, Олександр Глухота, Олександр Гура і Віталій Литвин. Трохи теорії: монотеїзм — віровчення про існування єдиного бога. Мало хто знає, але юдаїзм, християнство і іслам поєднує те, що вони є монотеїстичними. «Центр монотеізму м.Гадяч» півтора року тому починався із одного уроку на тиждень із вивчення Тори (священної книги юдеїв) у рамках школи Тегілім (переклад — Псалми Царя Давида), яка в свою чергу є проєктом іншого проєкту – «Світло Тори народам світу», який започаткувала українсько-єврейська духовна організація із міста Дніпра «Шатер Авраама».
Крім просвітництва, ще однією діяльністю Центру стала благодійна допомога — гадяцьким євреям, людям і дітям із інвалідністю та тим, хто потрапив у скрутне становище.
Олександр Глухота, заступник керівника БО «Центр монотеїзму м.Гадяч» розповідає, що благодійність — допомога іншому є одним із догматів юдейскої віри – основне завдання людини у світі — допомагати ближньому, незважаючи на віросповідання.
— Зараз у Центрі монотеїзму ми пануємо закупити інвалідні крісла не лише для дітей із інвалідністю, а й для дорослих, — зазначає Олександр Глухота.
Хоч би не діабет
— Коли мені сказали, що Каміла у лікарні, була одна думка: хоч би не діабет. У нас у роду нікого із цим захворюванням немає, але за симптомами, які бачила — не один рік працювала у медицині здогадувалася, – говорить Ніна Різниченко. Каміла увесь час нарікала, що їй дуже болять пальчики – їх доводилося дуже часто проколювати, щоб контролювати рівень цукру. Тоді пані Ніна звернулася до «Центру вивчення монотеїзму м. Гадяч» – родина дізналася, що цукор можна міряти за допомогою сенсора Free Style Libra.
Довідка: Free Style Libra – це дуже зручний глюкометр. Шкіру щоразу не потрібно проколювати, спеціальний сенсор кріплять на передпліччя, а за допомогою рідера зчитують із нього інформацію.
Але єдиний мінус такого пристрою його ціна – якщо рідер можна купити раз і назавжди, то сенсора вистачає на 14 днів. Мама Каміли говорить, що для їхньої родини, у якій з’явилася ще одна дитина, ця сума не підйомна. Адже один сенсор коштує дві тисячі гривень. Тобто у місяць виходить чотири тисячі. І бабуся дівчинки звернулася до «Центру монотеїзму м.Гадяч».
Як кажуть у родині – Лібру – благодійна організація замовила аж у Ізраїлі. Шість сенсорів вистачило на три місяці. Останній день дії останнього сенсора – 26 грудня. Для Каміли це були три місяці без болю, які подарували їй благодійники.
Історія друга. Коробови.
Їх маркують некрасивою абревіатурою ВПО, за якою біль і сьогодення більшості переселенці. Марія Коробова – переселенка із Сходу України. На підконтрольну територію втекла від війни. Зараз із п’ятьма дітьми живе у «будинку гестапо». Цей будинок добре відомий гадячанам – сам вигляд його із Соборної площі примушує швидше прошмигнути повз. Проте у ньому живуть люди. І родина Коробових одні із них.
— Ми навідувалися до них. Звичайно, жах. Уявіть собі тюрма. У вікнах залишилися навіть отвори, через які арештантам передавали їжу, – розповідає Олександр Глухота.
Центр монотеїзму вирішив допомагати родині переселенців.
— Але річ не лише у чомусь матеріальному. Навіть поїздка на реабілітацію це вже допомога. Адже не всі діти і навіть дорослі можуть виїхати, щоб пройти курс. Особливо із сіл і особливо із малими статками. Тому ми допомагаємо усім – і дітям, і дорослим у транспортуванні, – говорить Ростислав Бакалюк, керівник благодійної організації «Центр монотеїзму м.Гадяч».
Цю проблему – транспортування – підтверджує і директор гадяцького Центру реабілітації дітей-інвалідів Євген Апарін.
— Наш центр надає реабілітацію вісьмом дітям із групи ризику до трьох років і 45-м дітям із інвалідністю. В основному це дітки із Гадяча – їх 39, по дві дитини із Лютеньської та Сергіївської громади, п’ятеро із Гадяцької, із Великобудищанської – четверо та одна дитина із Петрівки-Роменської. Але повірте, дітей із інвалідністю набагато більше. І не всі вони можуть їхати у Гадяч, адже їм просто ніяк. Це добре, якщо є свій транспортний засіб, але як показує практика, дітки, які не можуть відвідати наш центр, ростуть у незаможних сім’ях. А під час карантину дістатися навіть тому, хто діставався, було практично неможливо, адже транспортного сполучення не було. Свого авто у нас немає, тому на сьогоднішній день ситуація така: ми не можемо доставити дитину не те що реабілітаційні центри десь в Україні, а й навіть до Гадяча, – говорить Євген Апарін.
Про що мріють діти
Діти, якими опікуються благодійники, все ж таки діти. І мрії у них цілком матеріальні, а іноді навіть казкові.
— У нас є дівчинка, яка хоче стати принцесою, розповідає директор Гадяцького центру реабілітації Євген Апарін. – Вона візуалізовує нам свою мрію і дарує подарунки – малює нам принцес.
А хтось дуже хоче ходити, але не може. Тому, зізнається Олександр Глухота, було б ницо дарувати такій дитині наприклад, футбольний м’яч.
Проте ще раз можемо написати, що подарунки, можуть бути і не матеріальними. Євген Апарін розповідає про інші подарунки – щороку на День святого Миколая студенти коледжу культури і мистецтв імені І.П. Котляревського ставили новорічну виставу для діток із інвалідністю – вихованців Гадяцького центру реабілітації дітей-інвалідів. На жаль, цього року через пандемію коронавірусу, такої вистави не буде. Але усі солодкі пакунки знайдуть своїх маленьких господарів.
***
У гостях у Міші Мороза
Хтось може подумати, що це матеріал створений лише задля популяризації вищезгаданого Центру монотеїзму. Але як переконує Зоя Різниченко, голова і міської організації «Діти-інваліди» і районної організації людей із інвалідністю чимало пересічних гадячан, із різними статками, жертвують одяг і взуття, іграшки для людей і дітей із інвалідністю. А хтось навпаки, допомагає, але в силу різних причин, хоче залишитися.
Тож ця історія на прикладі однієї благодійної організації, що ми із вами можемо бути святими миколаями не лише один день у році.
