Якщо перефразувати відомий вислів татуся Станіславського про театр, який починається із вішалки, будь-яке місто починається із вокзалу. Не важливо, авто- чи залізничного. Все логічно: вокзал — це перша локація міста, куди приїздить пасажир чи мандрівник і звідки відкриває для себе його, якщо приїздить уперше. А от у Гадячі є люди, які фактично живуть… на вокзалі. І не лише живуть, а фактично зберегли унікальну архітектуру старого Гадяча. Звісно із модифікаціями.
По Вокзальній на великій швидкості проїздить величезна фура. Обличчя обдає струмінь повітря. Небезпечно! Від дороги «бараки» на Вокзальній відділені один металопрофільним парканом, інший – довгим сараєм, поділеним між мешканцями «квартир». Справа у гадяцьких сутінках видніється Свято-Михайлівська церква і чується чухкання, можливо, ЧМЕЗа.
—Як вам живеться так: шум авто, церковні дзвони, залізниця?
— Та ми вже звикли, наче й немає, махає рукою Ольга Башкатова. – То вам, тим, що живуть у квартирах, здається, що нам тут дуже шумно.
Подружжя Башкатових — Ольга і Юрій вже 13 років живе у «бараках» на Вокзальній.
— Це не бараки, говорить Юрій Башкатов. — Це були колись приміщення старої залізничної станції. Так, а ти що не знала? Та ці, як ти кажеш бараки, ще простоять сто років.
Аполон Кривошеїн – «батько» гадяцької залізниці
Історія гадяцької залізниці темна і заплутана, і навіть трохи скандальна. Почалася вона із того, як і решти залізниць по Російській імперії, що під Харковом, на станції Бірки перекинувся царський потяг. Імператор Олександр Третій, який разом із сім*єю подорожував тим поїздом, відбувся легким переляком ( йому судилося померти від цирозу печінки на фоні залюбленості у алкогольні напої), вирішив, що із залізницею у імперії ну зовсім печаль і вирішив модернізувати її. На той час у міністерстві шляхів сполучення творилося те, що твориться в українській владі – міністри-одноденки, дивні призначення та війни очільників відомств. Словом історія не нова. На фоні кадрового голоду матінка-фортуна підняла у топ, тобто на посаду міністра шляхів сполучення, такого собі Аполона Кривошеїна. Його кар’єра була недовгою, але яскравою. В історію Кривошеїн увійшов як автор першої зафіксованої корупційної схеми у царській Росії, у яку був втягнутий і Гадяч.
Аполон Кривошеїн, міністр шляхів сполучення
Подейкують, що Кривошеїн у гадяцьких краях мав помістя. Звичайно, до них потрібно було якось діставатися. Міністр за рахунок міністерства не лише зробив розкішний ремонт у своїй квартирі, а й побудував тут, у Гадячі, залізницю. Схема була проста як двері: шпали на залізницю були по пільговій ціні, а крім того, що колія проходила по володіннях Кривошеїна він міг розраховувати на компенсацію (про гадяцьку гілку залізниці у міністерстві звісно ніхто не знав). На той час уже імператор Микола Другий, коли дізнався, дуже розлютився (був у шоці) і відправив у відставку хитрого міністра, таким чином давши йому лаври першого посадовця, якого змістили за правління нового імператора.
Невідомо, чи дійсно розвивалися так події (принаймні про корупцію наскільки можна вірити російській Вікіпедії це правда), але зараз важко сказати, чи справді таким способом у Гадячі з’явилася залізнична станція. Адже документально підтвердити цю версію ніяк. А от колишні станційні приміщення, у яких зараз живе вісім сімей можуть.
Це підтверджує і нинішня начальниця залізничної станції «Гадяч» Наталя Гавриленко, до якої ми звернулися за бодай якоюсь інформацією. Виявилося, що хоч пані Наталя… вже у четвертому поколінні залізничниця, але знає небагато. Проте дещо цікаве все ж мала.
— Мені дідусь, який працював на залізниці, розповідав про ці приміщення (так звані «бараки»), пригадує пані Наталя, — саме тут була станція. У першій будівлі було приміщення чергового по станції. Вкінці будівлі було велике приміщення, так званий червоний куток. Тут проводили новорічні свята. У другому приміщенні був кабінет медсестри, яка давала дозвіл на роботу залізничникам. Крім того, на місці будівлі сучасної станції був базар.
Приміщення чергового станції
Спочатку у цих приміщеннях жили залізничники, а потім коли їх передали до міста, власники приватизовували квартири, перепродували, добудовували, перебудовували, словом, робили їх придатними для свого проживання відповідно до віянь часу. Але все-таки, як виглядали колишні станційні приміщення можна побачити. Варто лише зайти за будівлі із тильної сторони. Перша реакція — вау! адже якщо від Вокзальної господарі добудували прибудов, стіни від вокзалу зберегли свою аутенчиність – дерев‘яні стіни, побиті часом і погодніми умовами, втім не занедбані, а настояні на часі.
Колись це була стіна. Ольга Башкатова показуї її товщину.
— Ці як ви говорите бараки повністю із дерева. Коли ми проводили у свою квартиру воду, під підлогою знайшли колоди, у перерізі десь більше тридцяти сантиметрів. Були зариті у землю. Щось на зразок фундаменту. Трохи довелося помучитися, щоб підвести водопостачання, розповідає Ольга Башкатова.
Зимовий сад і сторічна будівля
— Не нада мене фотографірувать, говорить Юрій Башкатов. – Не хочу. У його «кабінеті» настільки спекотно, що паромочиться в голові, але видно, що розкочегарена дровами грубка не надто бентежить його власника. Гараж разом і невеликою кімнаткою відпочинку Юрій називає майстернею: тут ти ремонтуєш машину у гаражі, а коли притомився ідеш собі відпочити на диванчик і подивитися телевізор.
Юрій і Ольга не корінні гадячани. Ольга – із Глобинського району, її чоловік – із невеликого села з-під Запоріжжя. Юрій шість років прослужив на морфлоті в Одесі. Що значить служити на морфолті у Одесі? Що можна поїхати із Одеси, але Одеса ніколи не покине тебе. Навіть через сорок років дядю Юру можна прийняти за корінного «адесита». Опинився Юрій за сотні кілометрів і від дому, і від морфлоту через кохання – на танцях зустрів свою першу дружину і поїхав за нею на Гадяччину. Тож більш частину свого життя провів тут, у Гадячі. А у 2006 році Юрій Башкатов придбав у колишньому станційному приміщенні квартиру.
— Я прийшла сюди жити через рік. Тут нічого не було. Здається, тут жили дві старенькі бабусі. Продали Юрі квартиру. Не було нічого, таке все страшне. Я коли зайшла, мало не злякалася. Води не було. Ми ходили до сусідів по воду, а купитися їздили у Броварки — у мене там залишився будинок, після того як переїхала до Гадяча, розповідає Ольга Башкатова.
Квартира подружжя займає трохи більше тридцяти квадратів – це невелика кухня, простора зала, добудована ванна і передпокій із аркою, що веде на кухню.
Інтер’єр колишньої залізничної станції.
Ольга Башкатова на арці показує товщину стін квартири:
— Таким деревом був викладений не лише фундамент. На цьому місці не було арки замість неї була стіна. Тож щоб її зробити довелося трохи помучитися. Спальні у нас немає. Трохи незручно, але що поробиш.
А рік тому Башкатови почали будувати зимовий сад — пані Ольга дуже любить квіти, і орхідей, для яких облаштували місце із підсвіткою у залі, їй видалося замало. Тож тепер щоб зайти до квартири, потрібно пройти повз юки, фікус Бенджміна, пеларгонії. Тут же стоїть скляний столик і садова гойдалка. А у дворі навіть облаштували альпійську гірку та перекопали великий город.
Пані Ольга говорить, що жити у колишніх станційних приміщеннях можна:
— Решта гадячан думають, що якщо старе приміщення у нас якась розруха. Але якщо є руки і трохи коштів, можна з усього зробити лялечку. Єдине, що тут нам не подобається часто буває низька напруга.
«Я тобі розповім про корівник!»
Валентину Рудь, ще одну мешканку колишнього станційного приміщення, саме того, де був черговий, чимало гадячан, які б хоч раз скуповувалися у Луця, як не знають, то бачили. Жінка більше 10 років попрацювала у хлібному відділі. Покинула роботу через здоров’я. У «бараках» вона живе уже 20 років. Пані Валентина має серйозне захворювання, через яке доводиться рухатися із ходунками. Проте це не перешкода жінці прибирати біля будівлі, навіть коли ми прийшли до неї із візитом, пані Валентина наводила лад на невеличкій грядці біля квартири.
— Скільки вистачило грошей, на ті й купила собі помешкання. Її продавав Сергій Левадний. Тоді вона коштувала 400 доларів. Газу не було, плита розвалена, стелі страшні, вода була проведена, але не підведена. Довелося повністю міняти вікна, розповідає Валентина. Разом із сестрою вона живе майже на 48-ми квадратах: на відміну від Башкатових у пані Валентини є ще й невелика спальня.
Щоб житло було придатним для проживання, Валентина зробила ремонти, поставила економний котел, грубку не викинула – переробила. Хоча як зізнається Валентина, їй зараз вистачає і газового опалення.
— У минулому році хотіла зробити капітальний ремонт у квартирі, покласти у дворі плитку, але чимало коштів пішло на лікування, говорить жінка. – Колись я говорила зі своїм знайомим. І щось сказала: «Буду йти додому». А він такий: хіба то дім, то коровник. Мені так стало образливо. То я потім розповіла йому, хто і як живе, говорить жінка. Всі у «палацах» не житимуть.
***
Хоча власне колишнім станційним приміщенням дуже пощастило, що у них зараз живуть люди. Адже хоч так збереглася старовинна частинка Гадяча.
